Щука – одна з найбільш поширених, звичайних і добре всім відомих риб. Її можна зустріти практично в будь-якій річці або майже в кожному озері, лише в невеликих, абсолютно ізольованих озерцях, багатих окунем, щуки немає. Це один з основних трофеїв рибалок, завзятість і опір якої доставляють справжньому спортсмену неповторні хвилини рибальського щастя і дають поживу для дуже яскравих розповідей на тривалий час, якщо не на все життя. Щука яких-небудь протяжних міграцій не робить, а великі щуки часто ведуть взагалі осілий спосіб життя, по кілька років тримаються в обраному ними місці річки або озера, якщо, звичайно, їх не виловлять.

Щука може досягати в довжину більш ніж 1,5 метра, ваги — 35 кг (за деякими свідченнями навіть більше), самиці завжди значно більші за самців (максимальна маса самців зазвичай не перевищує 5 кг). Самців і самиць ззовні можна відрізнити за формою статево-сечового отвору, котрий у самців має вигляд вузької довгастої щілини, забарвленої в колір черева, а у самиць — овального поглиблення, облямованого валиком рожевого кольору.

Розповіді про лов щук нібито гігантських розмірів в минулому, не що інше, як фальсифікація. Особливою популярною серед оповідань такого типу є історія “гейльборнської щуки”, котру, начебто, в 1230 році впіймав особисто імператор Фрідріх II, позначив золотим кільцем і випустив в озеро Бьоккінген поблизу Гейльбронна, де цю щуку виловили через 267 років білу від старості та порослу водоростями. При цьому вона досягала довжини 570 сантиметрів та ваги 140 кг. Хребет цієї щуки був переданий на зберігання в собор міста Мангейм. Це оповідання викликало зацікавлення німецького натурфілософа Окена. Окен докладно вивчив історичну хроніку і встановив, що Фрідріх II того часу безвиїзно жив в Італії і ніяк не міг позначити щуку на території Німеччини. Вдалося також дослідити хребет гігантської щуки, виставлений в соборі Мангейма. Виявилось, що це фальсифікація, та що його зкомпоновано з хребців сорока окремих щук. Мабуть, немає в світі жодної іншої риби, про яку було б складено стільки казок, приказок, байок і легенд.

Офіційно ж зареєстровані рекорди набагато скромніші. У 1979 році вийшла в світ “Кадастрова книга гігантських щук”, в якій скурпульозно задокументовані всі відомі випадки упіймання щук, що важать більше 14 кг. Найкрупніша щука, спіймана на території колишнього СРСР, була виловлена в 1930 році з озера Ільмень. Важила риба рівно 34 кг. Це, звичайно, не двометрова громадина, яку давним-давно “посадив цар Борис Федорович”, але теж вражає. Проте зараз величезні і навіть просто крупні щуки – велика рідкість. Там, де багато риболовів (а де їх тепер мало?), щуці за всього її бажання до рекордних розмірів не дожити.

Тіло щуки має видовжену, стрілоподібну форму. Голова сильно видовжена, нижня щелепа видається вперед. Зуби на нижній щелепі мають різний розмір і слугують для захвату жертви. Зуби на інших кістках ротової порожнини дрібніші, спрямовані гострими кінцями в горлянку і можуть занурюватись у слизову оболонку, що встеляє ротову порожнину та горлянку. Завдяки цьому здобич легко проковтується, а якщо вона намагається вирватись, глоткові зуби підіймаються та утримують жертву. Забарвлення тіла плямисто-смугасте, світлі смуги проходять вздовж та поперек тіла. Залежно від характеру та ступеня розвитку рослинності прибережної зони щуки можуть мати сірувато-зеленуватий, жовтуватий або сіро-бурий колір, спина темна, черево білувате, з сірими цятками; в деяких озерах зустрічаються сріблясті щуки. Спинний, анальний та хвостовий плавці бурі, з чорними плямками, грудні та черевні — жовтувато-червоні. Найяскравіші особини живуть у чистих водах, де їхні боки, вкриті яскраво-зеленими плямами, мало помітні серед очерету та інших рослин.

Щука – хижак, недарма її називають річковим розбійником. Існує й приказка: «На те й щука в річці, щоб карась не дрімав». Тут все сказано. Уже 15-міліметрові мальки щуки полюють на крихітних личинок колюшки або коропових риб, хоча в цей час вони в основному харчуються зоопланктоном. Щурята довжиною 5 см повністю переходять на харчування рибою. Годується щука цілий рік, хоча взимку активність харчування різко знижується. В меню дорослої щуки будь-яка риба: від гольців і бичків-підкаменьщик до сигів, лящів і самих же щук. Як більшість великих хижаків, щука не утворює скупчень і живе поодинці або невеликими групами з однорозмірних особин, бо менших своїх побратимів більший риби просто з’їдають. Це особливо властиво щуці там, де риб мало, а самої хижачки багато; існують озера, де живуть практично одні щуки. Тривалість життя щуки у середньому 7-10 років.

Зростає щука дуже швидко і вже на третьому році життя може досягати майже півметрової довжини. Не рідко при лові щуки виявляється, що вона заковтують дуже велику здобич: максимальна величина жертви сягає трьох чвертей довжини хижака. Там, де при лові щуки виявляється, що її багато, часто трапляються різні риби зі слідами її зубів на тілі. Їдять щуки і жаб, пуголовків, що линяють раків, пташенят водоплавних птахів і звірят, що потрапили у воду.

Для щук характерна зміна зубів на нижній щелепі: внутрішня поверхня щелепи вкрита м’якою тканиною, під нею розташовані навскісні ряди з 2-4 заміщуючих зубів, які примикають ззаду до кожного діючого і утворюють з ним єдину групу (зубну сім’ю). Коли робочий зуб виходить із вжитку, на його місце стає своєю основою сусідній заміщуючий зуб тієї ж сім’ї. Спочатку він хитається, але потім щільно приростає основою до кістки щелепи і укріплюється. Зуби у щуки змінюються не одночасно. В один і той же час одні зубні групи закінчуються на краю щелепи старим зубом, що вже розсмоктується, інші — міцним робочим, треті — ще рухливим молодим. В деяких водоймах у щук зміна зубів посилюється протягом певних сезонів, і тоді щука в цих водоймах перестає брати велику здобич. Серед рибалок існує думка, що під час зміни зубів щука не харчується. Це не так. Зуби у хижачки змінюються поступово, не відразу, втрата одного двох зубів ніяк не відбивається на її апетиті. Зміна зубів, згідно з тим же думку, відбувається у щук відразу після метання ікри, тому, мовляв, щука віднерестилася та “міняє зуби” і не ловиться на живця або блешню. Це теж не зовсім так: зуби у щук змінюються починаючи з весни, процес триває все літо. А не бере щука приманку з інших причин: швидше за все, вона просто відпочиває і набирається сил після нересту.

У природних водоймах самиці щуки починають розмножуватись на четвертому, рідше на третьому році життя, а самці — на п’ятому. Нерест щуки відбувається за температури 3-6°С (у березні-квітні), відразу після танення криги, біля берега на глибині 0,3-1 метр. Під час нересту риби виходять на мілководдя і шумно плескаються. Звичайно на нерест спочатку підходять найменші особини, а останніми — найкрупніші. У цей час щуки тримаються групами: 2-4 самці біля однієї самиці; біля великих самиць — до 8 самців. Тому на нерестовищах спостерігається дещо більша кількість самців ніж самок. Самиця пливе попереду, самці пливуть за нею, відстаючи приблизно на половину корпусу. Вони або притискаються з боків до самиці, або намагаються триматись безпосередньо над її спиною. З води в цей час постійно з’являються спинні плавці та верхні частини спини риб. Під час нересту щуки труться об кущі, пні, стебла очерету та рогозу та інші предмети. На одному місці риби довго не затримуються, весь час переміщуючись нерестовищем і мечучи ікру. Наприкінці ікрометання всі особини групи, що нерестилась, кидаються в різні боки, викликаючи гучний плеск; при цьому самиці часто вистрибують з води в повітря. Одна самиця щуки залежно від розміру може відкладати від 17,5 до 215 тисяч ікринок. Ікринки великі, близько 3 мм в діаметрі, слабко-клейкі, можуть приклеюватись до рослинності, але легко спадають при струсі. Через 2-3 дні клейкість зникає, більшість ікринок скочується і подальший їхній розвиток відбувається на дні. Ікринки добре захищені від виїданням їх хижаками. Цьому ж сприяє і забарвлення ікринок – воно схоже на колір минулорічної рослинності. Ікринки, що застрягли серед кущиків, залишків рослин та коренів в меншій мірі схильні до замулення, ніж ті, що потрапляють на ділянки, позбавлені рослинності.

Нормальний розвиток ікри щуки на дні в непроточній воді можливий тільки тому, що навесні при низькій температурі вода відносно сильно насичена киснем, а в міру прогрівання води концентрація кисню в ній швидко падає. Таким чином, чим раніше щуки починають нереститись, тим менше ікри гине. Якщо після нересту щук відбувається швидкий спад води, це призводить до масової загибелі ікри — таке явище часто спостерігають у водосховищах, рівень яких є несталим. Після нересту щуки повертаються з мілких місць в глибини. Як відомо, в продовження нересту і якийсь час опісля щуки не харчуються. Але через один-два тижні вони вже активно полюють на будь-яку рибу відповідного розміру. Починається так званий весняний жор щуки. Вона від’їдається за весь час, витрачений на розвиток ікри, молочка і сам нерест.

Залежно від температури води розвиток ікри відбувається 8-14 днів, личинки, що з неї виводяться, мають 6,7-7,6 мм в довжину. По мірі розсмоктування залишкового жовточного міхура личинки переходять до живлення зовнішніми ресурсами: маленькими ракоподібними — циклопами та дафніями. При довжині 12-15 мм щуки можуть вже полювати на личинок коропових риб. Нерест коропових риб звичайно відбувається після щуки, що сприяє живленню щучої молоді. Після досягнення щукою розміру 5 см вона повністю переходить на живлення молоддю інших риб, переважно коропових. Якщо щуку такого розміру тримати в акваріумі та годувати дрібними ракоподібними, вона загине, так як витрати енергії на добування корму не відшкодовуються поживними речовинами, що наявні в такій здобичі.

Серед щук дуже поширене явище канібалізму. Цікаво, що такі вироджені харчові ланцюги, що складаються лише з щук (коли мальки харчуються планктоном, більші щуки — мальками, а ними, в свою чергу, живляться ще більші) в ряді водойм спостерігаються на постійній основі. В художній літературі такі водойми часто називають «щучі озера». При цьому, незважаючи на вкрай спрощену структуру харчового ланцюга, екосистеми таких водойм перебувають в сталому вигляді протягом сторіч — в донних відкладах жодних кісткових рештків, окрім щучих, дослідники в таких водоймах не знаходили; це також підтверджується фольклором місцевих жителів.

У водоймі щука тримається в заростях водяної рослинності, зеленувата забарвлення спини, жовті поперечні смуги і плями на тілі і плавниках роблять її непомітною. Як правило, вона там стоїть нерухомо і зачаївшись, раптово кидаючись на здобич. Впіймана здобич проковтується тільки в напрямку з голови — якщо щука вхопила її поперек тіла, то, перед тим як проковтнути, вона швидко розвертає здобич головою в горлянку. При нападі щука орієнтується за допомогою зору та бічної лінії, органи якої розвинуті не тільки на середній лінії тіла, а й на голові (переважно на передній частині нижньої щелепи). Маса мозку звичайної щуки складає тільки тисячну частку від маси її тіла.

У великій водоймі велика щука полює всюди, так як відчуває себе в ній повною господинею. Стрімким і точним кидком щука наздоганяє, намічену жертву і, широко розкривши зубасту пащу, схоплює невеликих риб зазвичай з голови, а більших – поперек тіла. Потім вона повільно відпливає в сторону або опускається на дно. Послідовними рухами щелеп хижачка поступово розгортає свою жертву головою всередину пасти і заковтує її цілком. З дрібною рибкою щука розправляється відразу. Доросла щука – типовий хижак-засадник. Вона віддає перевагу нападу із засідки, активно не полює. Щука може проковтнути навіть дуже велику рибу, широко відкриваючи пащу. її стравохід при цьому сильно розтягується. Така велика здобич перетравлюється досить довго, іноді навіть до 5 днів. Травні соки, що виділяються в шлунку щуки, можуть розчинити навіть метал.

Об’єкти живлення дорослих щук досить різноманітні. Звичайно вона поїдає численнішу рибу: в озерах та водосховищах України це плітка, окунь, йорж, лящ, плоскирка; в річках в живленні щуки зростає частка типово річкових риб — таких як піскар, палія, мересниця, бички та ін. Навесні щука з охотою поїдає жаб. Відомі випадки, коли великі щуки хапали та затягували під воду мишей, пацюків, куликів і навіть вивірок, що перепливали річки. Найбільші щуки можуть напасти навіть на качку, особливо в період линяння, коли ці птахи не підіймаються з води у повітря. Загалом, щуки здатні нападати і вбивати доволі крупних риб, довжина та вага яких досягає 50%, а подеколи і 65% від довжини та ваги хижака. У живленні щук середнього розміру, приблизно півметра, переважають численні та малоцінні, або смітні риби, тому щука є необхідною складовою раціонального рибного господарства на озерах; за її відсутності в озерах різко зростає чисельність дрібного йоржа та окунів. У щук небагато природних ворогів, тому чисельність популяції щуки постійна. Скорочення чисельності можуть викликати канібалізм і надмірна риболовля.

Однак і у щуки є вороги. Дуже часто вона стає здобиччю видри, а дрібні щупаки – іншого водного звіра – норки. Такому сильному звірові, як видра, нічого не вартує зловити річкову розбійницю. Щука часто стає видобутком великих хижих птахів. Маленькі щурята-цьоголітки, як правило, полюють за мальками біля самої поверхні води. Вони можуть потрапити на обід маленькому, але дивовижно красивому рибалці – зимородкові.

Вважається, що щука, знищуючи дрібну бур’янисту, хвору або ослаблену рибу, виконує у водоймі роль санітара. Певною мірою це вірно, але там, де чисельність цінних промислових видів риб невелика, щука, поїдаючи їх молодь, приносить більше шкоди, ніж користі. В певних умовах щука може бути і дуже корисним видом у водоймі. При веденні культурного господарства мальків щуки випускають в невеликі озера або ставки, населені дрібною смітною рибою: окунем, пліткою, йоржем, уклійкою. У них щука вже через два-три роки стає товарної рибою без додаткових витрат на її годування. Щука добре витримує кислу реакцію води, може комфортно жити в водоймах з рН 4.75. При зниженні вмісту кисню до 3.0-2.0 мг/літр наступає пригнічення дихання, тому в заморних водоймах взимку щука часто гине.

Уздовж тіла щуки розташована повна бічна лінія, тобто прободенні луски в середньому ряду розташовані від голови до кінця лускатого покриву. Слід зазначити, що у щуки окремі прободенні луски є також вище і нижче бічної лінії, завдяки чому вона добре сприймає рухомі предмети. У жовтні – листопаді щука відходить від берегів на глибини. У міру охолодження води від берегів відходять і інші риби. Щука пересувається за ними, не припиняючи харчування. У результаті цього в глибоких ямах виникають її скупчення, які зберігаються протягом усієї зими.

Мальки щуки харчуються як рибою, так і різними водними організмами. Проте з віком у харчуванні все більшу роль відіграє риба і меншу – інші тварини. В озерах Волині щуки розміром 5,5 см харчуються в основному донними тваринами, переважно поденками, ручейниками, водяними осликами, черв’яками та іншими, а також рачками, що живуть у товщі води. У харчуванні щук розміром 7-10 см донні тварини відходять на другий план, і перше місце займають мальки риб (плітка, уклія та ін.) Основу харчування щуки становить та риба, яка в даній водоймі представлена найбільшою чисельністю. Протягом доби щука харчується з різною інтенсивністю. Наприклад, в серпні найбільш інтенсивно вона харчується близько полудня і перед вечором. У червні інтенсивність її харчування зростає з другої половини дня до опівночі. Те ж спостерігається й у вересні. Дворазове посилення харчування в квітні пов’язане з різким підвищенням жору щуки після нерестового періоду, але в порівнянні з нагульним періодом інтенсивність харчування трохи зменшується.

Сімейство щучих на території Волинської області представлене лише одним його видом – щукою європейською, або щукою звичайною (Esox lucius).

Повернутися до переліку риб